МЕТОДИКА ДОПИТУ СВІДКА
    Методика допиту свідка - це логічні і психологічні правила, на основі яких зацікавлена особа може допитати свідка і встановити необхідні для розгляду справи обставини.
    Тактичні прийоми допиту свідків тривалий час розглядаються у криміналістиці. Тому наявний арсенал зорієнтований на потреби кримінального процесу. Умови та порядок допиту свідка в цивільному процесі істотно відрізняються:
    1) свідок вперше допитується в суді;
    2) гласність; свідок не може бути допитаний віч-на-віч;
    3) час та місце допиту свідка залежить від суду;
    4) суд бере активну участь у допиті свідка.
    Через ці особливості серед усього арсеналу тактичних прийомів допиту свідка, наявних у слідчого, у цивільному процесі можна використати лише деякі.     З урахуванням специфіки цивільного процесу можна виділити 7 стадій допиту свідка:
    1) підготовка допиту;
    2) анкетування свідка;
    3) розповідь свідка;
    4) встановлення психологічного контакту;
    5) перехресний допит;
    6) фіксація показань свідка;
    7) оцінка показань свідка.
І. Підготовка допиту включає:
1.1. Визначення мети допиту. Мета допиту - одержати від свідка інформацію, що має доказове значення. Допит може проводитися з метою отримання нової інформації або перевірки чи уточнення наявної, отриманої з інших джерел. Коло обставин, що підлягають з'ясуванню під час допиту, називають предметом допиту. Він формується після вивчення та аналізу матеріалів справи.
1.2. Збір та вивчення відомостей про свідка. Потрібно встановити його стосунки з іншими учасниками процесу, соціальне оточення, психологічні особливості, місце роботи, коло спілкування. В ході допиту та оцінки показань свідка ці обставини потрібно враховувати.
1.3. Отримання спеціальних знань, які можуть знадобитися під час допигу. Це потрібно, коли проводиться допит спеціалістів та фахівців у певній сфері або з приводу обставин, які таких знань потребують. Знання ознак та закономірностей явищ, для з'ясування яких планується допит, дозволить правильно сформулювати запитання, обрати їх логічну послідовність і, при потребі, змінити тактику допиту.
1.4. Визначення тактичних та психологічних прийомів допиту. Прийоми підбираються індивідуально для кожного свідка, з урахування їх психологічних, статевих, професійних та інших особливостей. Доцільно обміркувати послідовність застосування тих чи інших прийомів допиту.
1.5. Складання плану допиту. План допиту включає питання, які потрібно задати свідкові для досягнення мети допиту. їх підготовку почати можна із запису фактів, що підлягають встановленню. Наприклад: факт № І - місце перебування відповідача з 1.01.2002 р. по 7.01.2002 р.; факт № 2 - час передачі грошей відповідачу і т. д.
    Далі, щодо кожного факту потрібно сформулювати запитання, які цей факт характеризують. Доцільно використовувати 5 типів питань: Хто? Що? Де? Коли? Чому? Але прямих питань потрібно уникати. Наприклад, для встановлення факту № 1 можуть бути задані такі питання: 1) Хто був із відповідачем 1.01.2002 р.? 2) Що робив відповідач 1.01.2002 р.? 3) Чому він це робив? 4) Коли відповідач змінив місце перебування? Найгірше з усіх можливих запитань,- де був відповідач з 1.01.2002 р. по 7.01.2002 р.?
    Чим більше запитань - тим легше обрати вигідніші і сформувати послідовність.
    У плані доцільно передбачати варіанти запитань залежно від тієї чи іншої відповіді свідка. На зразок алгоритму: «якщо так, то ..., якщо ні, то ...»
1.6. Прогнозування дій іншої сторони. Під час допиту свідка протилежна сторона теж буде ставити йому запитання, можливо навіть першою. Потрібно поставити себе на місце противника і сформулювати питання, які кого цікавлять.
1.7. Прогнозування поведінки допитуваного під час допиту. Потрібно підготуватися до різних варіантів розвитку ситуації під час допиту та обдумати можливі дії у відповідь.
У разі необхідності можуть використовуватися й інші підготовчі дії, назвемо їх факультативними:
1.8. Попередня бесіда. Процесуальне законодавство не забороняє зацікавленим особам спілкуватися зі свідком поза судом. Таке спілкування дозволяє скласти попереднє враження про свідка, про його настрій на справу. Під час бесіди свідок отримує інформацію, яка може спонукати його до зміни психологічної позиції у справі.
    Але свідки однієї сторони, зазвичай, не погоджуються на зустріч із протилежною стороною. Як її організувати - справа індивідуальна. Можна, наприклад, знайти спільних знайомих. Контактером може бути інший свідок або взагалі стороння особа. У будь-якому випадку свідок повинен діяти добровільно.
    Під час попередньої бесіди потрібно, насамперед, встановити мотивацію свідка і спрогнозувати, які саме він даватиме свідчення: правдиві чи ні. На цьому етапі можна використовувати методи судово-психологічного впливу:
1) метод передачі інформації - цілеспрямована передача інформації про події, факти та знання. Цей метод сприяє корегуванню та спрямуванню у потрібний керунок розумових процесів свідка. Передача інформації підвищує психічну активність особи, дозволяє регулювати її розумову діяльність;
2) метод переконання;
,0 Дулов А. В. Судебная психология. Изд. 2-е, исправл. и доп.- М.: Выш. школа, 1975-С. 169.
3) метод наказу.
    Така попередня бесіда не є допитом. Інформація, отримана на цій неформальній зустрічі, не має доказового значення, але дозволяє краще підготуватися до судового допиту.
    Важливий тут і психологічний фактор. Якщо про зустріч дізнається інша сторона, її довіра до свідка впаде. Виникне підозра, чи часом він не зрадив.     Крім того, попередню бесіду із свідком можна, за наявності технічних можливостей, зафіксувати, а потім зіставити із його показаннями в судовому засіданні.
I. 9. Зміна черговості допиту. Про цей тактичний прийом йшлося вище.
    Підготовка допиту свідка відбувається поза судом.
II. Анкетування свідка. Цю частину допиту здійснює суд. Відповідно до ст. 182 ЦПК України, перед допитом свідка суд встановлює його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, і попереджає його про кримінальну відповідальність за дачу суду завідомо неправдивих показань і за відмову дати показання.
    Свідкам, які не досягли шістнадцяти років, головуючий роз'яснює обов'язок правдиво розповісти, що їм відомо по справі, але вони не попереджаються про відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань.
III. Розповідь свідка. Відповідно до ст. 182 ЦПК України, допит свідка починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому особисто відомо по даній справі. Свідок надає інформацію у вигляді довільної розповіді.
Об'єктивність інформації, що одержується під час допиту свідка, перш за все, залежить від психологічної позиції - бажає він давати правдиві показання чи збирається приховувати істину.
IV. Встановлення психологічного контакту із свідком.
Вже на попередній стадії, під час вільної розповіді, потрібно намагатися встановити психологічний контакт із свідком. Для цього потрібно спостерігати за ним, дивитися у вічі, хитати головою на знак розуміння та ін. Це так звані невербальніспособи.
Вербальними способами встановлення психологічного контакту є: 1) звернення до закону; 2) збудження інтересу до допиту чи допитуючого; 3) звернення до логіки; 4) підвищення емоційного стану - збудження.
    Особливість допиту свідка в цивільному процесі в тому, що на встановлення психологічного контакту немає часу.
V. Перехресний допит. Перехресний допит полягає в тому, що кожна із сторін опитує свідка. Питання є основним інструментом допитувача.
    За цільовим призначенням запитання поділяються на основні, доповнюючі, уточнюючі, нагадувальні, контрольні, співс- тавляючі, деталізуючі, спрямовувапьні та ін.     Ось основні правила допиту свідка, сформульовані ще наприкінці позаминулого століття П. Сергеїчем:
1) не питати свідків про очевидні та встановлені обставини;
2) не питати про те, що не має значення;
3) не ставити випадкових запитань;
4) встановлювати джерело інформації свідка. Не допускати показань з чужих слів;
5) зупинитися вчасно;
6) ставити запитання так, щоб свідок не міг вгадати очікуваної відповіді;
7) відокремлювати факти від суб'єктивної думки свідка про ці факти.
    До цього можна додати, що запитання повинні бути конкретними і торкатися однієї обставини.
    Вважається, що недоцільно використовувати навідні запитання. Таку думку упродовж тривалого часу обстоюють різні автори. У практиці американських адвокатів, навпаки, вимагається, щоб усі запитання були такими. Можлива відповідь на більшість із них - «так» або «ні». Ідея використання навідних запитань полягає в тому, що вони дають змогу особі, яка веде допит, висвітлювати інформацію, корисну для справи. Вони ефективні, коли допитувач сам знає відповідь на ^апитання, і не звертається до свідка із запитанням «чому»." Цивільне процесуальне законодавство не містить жодних вимог до запитань свідкові чи іншим учасникам, тому навідні запитання можна використовувати.
    Потрібно завчасно продумати послідовність постановки запитань, щоб одне слідувало з іншого і було його логічним продовженням. Визначена послідовність та предметна спрямованість запитань називається програмою допиту. Допит рекомендують розпочинати із запитань, які не викликають негативної реакції, далі давати нейтральні запитання, потім - суттєві, які цікавлять допитувача.
    Наступне запитання потрібно ставити після того, як свідок відповів на попереднє. Не потрібно питати про те, на що можна одержати небажану відповідь.     Відповідно до ч. 6 ст. 182 ЦПК України, судді вправі ставити запитання свідкові в будь-який час його допиту. Несвоєчасне запитання судді може зламати заплановану послідовність допиту, а деколи звести нанівець намагання сторони розкрити свідка. Передбачаючи, що таке може статися, зацікавлена сторона може звернутися до суду з проханням не ставити запитань під час допиту свідка. Судді переважно погоджуються. їм стає цікаво - про що ви будете питати.
    Формулювання запитань повинно бути індивідуатьним, враховувати особливості допитуваного, його фізичні і психологічні особливості, відношення до справи. Одна й та сама обставина у різних осіб повинна з'ясовуватися по-різному.
    Р. Гарріс, книжка якого «Школа адвокатури» є, без сумніву, одним із найкращих посібників у роботі молодим адвокатам, рекомендує ніколи не допитувати своїх свідків повторно та не сумніватися в їх правдивості. Непотрібно також повторювати запитання, на які отримана бажана відповідь, не пропонувати свідкам одні й ті самі запитання по суттєвих обставинах, якщо протиріччя вже встановлено.
    Найбільшу складність під час допиту становить викриття завідомо неправдивих показань. Це явище вражає своїм масштабом: неправдиві показання було виявлено у 54% вивчених справ.
    Методика викриття завідомо неправдивих показань включає в себе:
1. Оцінка загальної правдоподібності показань та встановлення неправдивих. Для цього потрібно встановити, чи могла особа в описуваних нею умовах сприйняти те, про що дає показання; чи могла бути така кількість об'єктів чи суб'єктів; чи могли події відбуватися у такій послідовності; чи могли ті ч^ інші предмети мати властивості, про які повідомляє свідок.
Потрібно перевірити внутрішню відповідність окремих частин показань; перевірити відповідність показань іншим доказам; спостерігати за поведінкою та емоціями свідка.
    Явища зовнішнього світу відбуваються у супроводі та у зв'язку з іншими явищами. Жодна подія не може існувати сама по собі. Розповідь свідка складається з декількох фактів. Якщо вони дійсні - вони будуть поєднуватися з багатьма іншими фактами. Якщо показання неправдиві, то при всьому мистецтві вигадки, події, що повідомляються свідком, не можуть підійти до навколишніх фактів у всіх своїх дрібницях.
2. Виявлення мотиву неправдивих показань. Причини неправдивих показань завжди пов'язані з мотивом. Таким може бути небажання псувати стосунки із іншими особами; страх помсти; намагання скрити власну негідну поведінку; намагання допомогти чи зашкодити особі, що бере участь у справі та ін.
3. Викриття неправдивих показань. У літературі пропонуються різні тактичні прийоми виявлення протиріч у показаннях свідка:
- допитувати свідка від загального до конкретного. Конкретне не повинно суперечити загальному. Запитання повинні бути побудовані з розрахунком на поступове звуження кола фактів, що встановлюються. Потрібно враховувати, що допитуваний може виявити під час опитуванню невідомі йому ві домості і скорегувати наступні показання;
- використовувати раптові запитання. Умисно перескакувати через декілька логічних, з точки зору послідовності, запитань. Якщо свідок не знає як відповісти на запитання, він або на ходу придумає неправдиве пояснення або скаже правду;
- поступово підводити свідка до головного запитання. Таким чином досягається маскування головних запитань другорядними;
- допитувати по епізодах. Застосування цього прийому доцільно тоді, коли є відомості про те, що допитуваний, можливо, буде давати неправдиві показання, або якщо такі виявляються на початку вільних пояснень. Ефективним є відступ від традиційної послідовності допиту і проведення його з окремих фактів. Зміна послідовності у допиті порушує продуманий свідком план показів, відсутність часу не дозволяє йому зосередитися на обмірковуванні взаємозв'язку та логічної чіткості показань;
- демонструвати докази, що спростовують неправдиві показання;
- здійснювати логічний аналіз протиріч між фактами та показаннями свідка;
- створювати враження про повну обізнаність допитувача з обставинами справи;
- приховувати інформацію;
- деталізувати отриману від свідка інформацію;
- ставити додаткові та уточнюючі запитання;
- підштовхувати свідка на спір;
- надавати свідкові додаткову інформацію, яка у нього відсутня і врахування якої впливає на його мотивацію або оцінку фактів;
- надати свідкові можливість висловити всю неправду, навіть допомоги йому підсилити її з метою полегшення наступного викриття («провокація неправдивих показань»);
- задавати запитання, на які потрібна розширена відповідь. Чим більше неправдивих свідчень повідомить допитуваний, тим легше їх виявити, оскільки їх неможливо продумати до дрібниць, а тим більше зберегти у пам'яті.
    Треба пам'ятати, що свідок утаює саме те, що ви хочете викрити. Якщо вам потрібна відповідь на запитання, не ставте цього запитання. У протилежному випадку, свідок зрозуміє, до чого це запитання, і намагатиметься не сказати те, що вам потрібно. Робіть вигляд, що вірите свідкові.
Найскладніше викрити неправдивість показань, які лише частково не відповідають дійсності. За словами Р. Гарріса, хороший брехун - не той, хто вигадує факти, а той, хто пристосовує їх. Найкращий брехун той, хто вміє додати найменше брехні до дійсних обставин.
4) спонукання до правдивих показань. Спонукання здійснюється шляхом психологічного впливу на свідка з метою стимулювання до правдивих показань. Зміна мотивації здійснюється переконанням у неправильності зайнятої позиції, роз'ясненням правових наслідків завідомо неправдивих показань, апелюванням до позитивних сторін особистості свідка.
    Психологічний вплив припустимий лише у межах, коли він залишає свідкові альтернативу поведінки. " Психологічний вплив на свідка досягається такими методами: - підтримання стану збудження, створення емоційної напруги. Свідок завчасно інформується про час та місце розгляду справи. З моменту отримання повістки до судового засідання він неодноразово уявляє себе в суді, думає що саме він розкаже суду. Ці роздуми формують у нього певний психологічний настрій, так би мовити «психологічне настановлення». Раптова зміна цього стану, виведення свідка із емоційної рівноваги дестабілізує його дії. Емоційний вплив здійснюється голосом, інтонацією, жестами, мімікою та ін.
    Постійність збудження передбачає розумову діяльність людини, основою якої є систематичне повернення до співстав- лення певних фактів, що перебувають у сфері збудження, з іншими фактами, спроби передбачити можливі логічні зв'язки між запитаннями допитувача, продумування своїх пояснень, утаювання фактів, підготовка нових фактів, що підтверджують опрацьовану неправдиву версію.' У стані емоційного напруження свідок може обмовитися. Тобто, надати правильну інформацію, яку він бажав приховати.
- форсування допиту. Темп допиту має важливе значення. Коли на запитання треба відповідати швидко, без роздумів, то свідок може прохопитися. Свідка потрібно стимулювати до відповіді, не давати йому пауз для роздумів, заповнювати її спонукальними словами, наприклад: «Свідок, відповідайте!», «Суд чекає!». Можливе поєднання форсованого та уповільненого темпу. Малозначним запитання рекомендовано задавати повільно, а під час опитування^ приводу суттєвих фактів темп допиту потрібно збільшувати."
VI. Фіксація показань свідка. Доказове значення будуть мати лише ті покази, які зафіксовані в протоколі судового засідання. Тому представник повинен слідкувати, щоб секретар записував ті чи інші відповіді. Можна навіть повторити ту чи іншу фразу, вимовлену свідком.
До запровадження в судах систем фіксації процесу, показання свідка доцільно фіксувати з допомогою диктофона.
VII. Оцінка показань свідка. Оцінка показань свідка здійснюється як під час допиту, так і в судових дебатах. На оцінку достовірності показань свідка впливають такі фактори: 1) моральність особи; 2) ступінь та характер зацікавленості свідка; 3) фізичні та психічні особливості; 4) об'єктивні умови сприйняття фактів; 5) відповідність показань іншим доказам, відсутність протиріч у самих показаннях.

    Услуги